Як мамі знайти своє призначення?

Кажуть – ти не дерево, і якщо тобі не подобається те, де ти зараз, то зміни місце свого перебування.

І от мені уже 31, а я все ще стою на тому ж місці, тільки сезони  навколо мене змінюються, додаються нові рослини, а якісь покидають мене, часом назавжди.

Я таки дерево, яке вже глибоко пустило коріння, давно відцвіло і тішиться своїми трьома плодами. Але в мені ще є життя і воно прагне руху. Та чи так це легко – мамі трьох дітей відірватися від грунту і почати щось нове?

У житті кожної молодої мами наступає період соціального голоду (це мій власний термін, зовсім не науковий) – стан, коли  особистість прагне спілкування, самореалізації і розвитку, але вона не може цього отримати через прив’язаність до дитини і до зони комфорту. Голод є і хочеться насититися, але водночас не втратити зв’язок з сім’єю і не об’їстися одразу до нудоти.

А може дерево не повинно нікуди рухатися? Бо є ризик струсити плоди, які ще не дозріли та й самому засохнути, не знайшовши благодатного грунту. Єдиний вихід- знайти садівника, який це дерево дбайливо пересадить, піділлє і припильнує плоди, щоб не попадали.

Але ким буде цей садівник, який візьме на себе таку роботу?

Отже, я – дерево і зараз прийшов найвищий час визнати, що якою би сильною, великою і родючою я б не була, а мені потрібна допомога садівника, а то й кількох одразу.

Саме прагнення бути самостійною і незалежною найчастіше штовхає молодих мам на подвиги і я не вийняток. Але в цих поривах не треба гарячкувати і відкидати будь-яку допомогу. Навпаки – потрібно озвучити свої прагнення і попросити сприяння.

Як люблять жартувати чоловіки – жінки теж люди, а отже істоти соціальні. А мами тим паче. Тому будувати свої плани не враховуючи потреб інших людей ніяк не вийде.

Я дуже люблю своїх дітей. Природа нагородила мене двома доньками і синочком, які зараз ще зовсім малі і потребують мене 25 годин на добу. Особливо син, бо йому лише 9 місяців, він харчується грудним молоком і не визнає нікого окрім мене.

Але я вже маю певний досвід “вирощування плодів” і точно знаю,що вони рано чи пізно таки відпадуть. І мої діти не завжди потребуватимуть мене так сильно. А коли вони стануть самостійними, заклопотаними і дорослими людьми, а я все ще залишатимусь досить молодою жінкою, що тоді я робитиму? Що буде у мене особисто?

Психологи стверджують, що діти більше поважають і цінують тих мам, котрі реалізували себе в цьому житті, аніж тих, котрі присвятили себе дітям повністю. І це природньо. Нецікава персона нецікава, навіть коли вона твоя люба матуся.

Отож, я дерево, яке прагне руху, самореалізації і зараз треба знайти садівників.

Мені у цьому  плані пощастило, адже я маю чоловіка, на котрого можна покластися і частково передати йому свої обов’язки. Не часто, не завжди тоді, коли мені треба, а частіше лише тоді, коли він не проти, але можна. Є у мене і батьки, дай Боже їм доброго здоров’я, котрі живуть недалеко, хоча я не збираюся зловживати їх допомогою – у них своє життя. А ще у мене є подруга. І про неї я розповім, мабуть, детальніше:

Я не знаю чи вона в курсі справи, але вона і є мій головний садівник. Ви всі знаєте цю дивовижну жінку і круту бізнеследі,  і неважко здогадатися, чому саме вона має стати моїм головним садівником.

Завжди у житті людини є такі періоди, коли її просто треба взяти за руку і відвести в потрібне місце, де точно знаєш, що цій людині буде добре. От вона, напевно, щось таке знає про те, де буде добре мені і хоча ми одного віку, маємо однакову освіту, але саме їй судилося стати моїм наставником, моїм Гуру. Вона вже такі підкопи поробила навколо мого коріння, що я тепер їй довірюся – нехай пересаджує. Моя подруга точно знає як це робити, бо вже сама пережила таку міграцію з просто мами до успішної жінки і мами.

Отже садівники є, я сповнена віри і сили і залишилося лише визначити місце пересадження. А з цим уже складніше…навіть дуже складно.

Чому так складно?  Навіть не знаю, як це пояснити і чи можливо пояснити взагалі. Але я спробую…

Видатний український філософ Григорій Сковорода стверджував, що головне у житті людини це -“сродна праця”, або просто кажучи – можливість робити те, до чого душа лежить. Я свято вірю у те, що жодна праця не принесе ні фінансового, ні морального задоволення, якщо не любити те, що робиш.

Ну не можу я себе змусити, я не вмію бути організованою і служити меті в реалізації якої я не зацікавлена. Ця мета може бути дуже благородною, її реалізація може пророкувати мені мільйонні прибутки, але якщо мені не цікаво, то я знайду 1000 і 1 причину, чому я не можу це робити. А мамі трьох дітей дуже легко знайти такі відмовки – раз плюнути.

Та, на щастя, був у моєму житті один момент, коли моя свідомість ніби трохи похилилася. Не перевернулася, як то прийнято казати, а трохи похитнулася, але в правильну сторону. І похитнула її моя Гуру. Як? Зараз розповім. Насправді, все дуже просто – вона заборонила мені шукати відмовки. Заборонила перераховувати причини через які я не зможу реалізувати задумане. Натомість вона попросила шукати можливості.

В такі моменти, коли напрямок руху думок змінюється, може і голова закрутится. Думки ж важкі, вони ж матеріальні, як ми всі знаємо, і крутять голову, як під час буревію. Моя голова також пішла обертом. Але я тоді чітко вирішила, що шукатиму можливості, а не відмовки. Ще таке мислення називають позитивним.

І хто з моїх оточуючих міг би мене звинуватити в тому, що я мислю не позитивно, адже я сама вся така позитивна, життєрадісна і вічнорегочуча пані? А от! Я й сама не знала…

Тепер, коли я налаштувалася позитивно, переді мною відкрилося багато можливостей. Нові обрії кличуть мене, прагнуть, щоб я їх осягнула. А я? Я далі, як вкопана. Я ж дерево.

Я вирішила спробувати розібратися у собі. Мені завжди допомагала писанина. Я точно знаю, що записавши певні думки я їх краще сприйму, а отже є шанс, що зрозумію саму себе. Ця стаття – лише спроба оформити деякі думки. А ще я шукаю порад.

Можливо у вас був певний досвід копирсання в собі на шляху до самореалізації – поділіться!!! Я маю на меті випробувати всі найцікавіші методи і описати їх дієвість у наступних статтях. Чекаю ваших відгуків!

Автор статті та фотографій – Валентина Крижановська

Христина Дикун

Facebook Twitter Google+ YouTube Skype